питання особливої ваги

1) ( маса) weight

2) фіз. ( сила тяжіння) gravity

3) ( вантаж) load, weight

4) (значення, вплив) weight, importance, impose, influence, authority

5) ( прилад) див. ваги

БУТТЯ - термін, що має чотири основні значення. 1) Синонім існування, котрий виражається граматичною і логічною зв'язкою "є". В такому сенсі Б. універсальне, може стосуватися будь-яких природних і штучних утворень, речей, людей тощо. Але воно і беззмістовне, абстрактне, бо байдуже, до чого застосовується. У Гегеля таке Б. в логіці має назву "чисте Б.". 2) Визначене Б., "ось це", існуюче "тут" і "тепер" - дерево, камінь і т. ін.; "наявне Б.". Гегель позначає ним конкретні речі й явища, Гайдеггер - людину. 3) Безпосередня дійсність, ще не роздвоєна на явище і сутність: з неї починається пізнання. Адже сутність на початку не дається, вона прихована, тому відсутня тут і її кореляція - явище. В "Науці логіки" Гегеля на цій підставі розрізняються "Вчення про буття" і "Вчення про сутність". Загальна структура першого подається трьома категоріями: якість - кількість - міра. Вони є головними визначеностями Б. в даному сенсі. 4) Протилежність свідомості, тобто одна з частин опозиційної пари "Б. і свідомість". Воно незалежне від неї і охоплюється багатоманітною діяльністю людини. Має дві найбільш значущі форми: загальнофілософську - співвідношення "Б. і свідомість" становить основне питання і принцип філософії, і соціальну, відому у вигляді опозиції "суспільне Б. і суспільна свідомість", яка набула особливої ваги в історичному матеріалізмі.

ВЛАСТИВІСТЬ - філософська категорія, яка позначає таку особливість об'єкта, способу його буття, що притаманна об'єкту як самототожній цілісності, дозволяє його ідентифікувати і відрізняти від інших об'єктів або встановлювати його схожість (тотожність) з іншими об'єктами. В. слід відрізняти від ознаки, яка виконує функцію певного знака, що співвідноситься з об'єктом і який вказує на те, чим є даний об'єкт, які його властивості. Ознака може бути проявом В., тоді цей прояв сприймається як знак, що несе інформацію про об'єкт. Проте ознака, як носій деякої інформації про об'єкт для суб'єкта, може бути фальсифікацією, лише імітувати певні В. Водночас В. пов'язана із самим буттям об'єкта, його визначеністю як даного предмета, невіддільна від цієї визначеності. Категорія В. є однією з фундаментальних в онтології. Особливий онтологічний смисл категорії В. пов'язаний із тим, що попри існування поряд з інваріантними, незмінними В. для кожного об'єкта є В. мінливі, минущі, тимчасові (різноманітні стани об'єкта), але врешті-решт саме категорія В. дозволяє мислити світ як універсум, в якому є впорядкованість, системність, раціональність, закономірність. В абсолютно плинному світі неможливі предмети, що мають певні В., а тому не існують і самі предмети, неможливі регулярність і закономірність. В історії філософії проблема В. дискутувалась уже за часів Античності (Аристотель, Порфирій) у зв'язку із розрізненням атрибутів (необхідних, суттєвих, невіддільних В. предмета) і акциденцій (випадкових, мінливих, тимчасових В.), а також у Середньовіччі і в Новий час у зв'язку із проблемою субстанцій і співвідношенням субстанції, її атрибутів, акциденцій (Тома Аквінський, Декарт, Гоббс) та модусів (Спінова). Особливе місце посідає питання про т. зв. первинні і вторинні якості, витоки якого сягають Античності (Демокрит), але яке особливої ваги набуло в XVII ст. (Галілей, Локк). Поділ на первинні і вторинні якості відбивав проблему виявлення у предметах (об'єктах) тих В., які не мають суто феноменального характеру, не пов'язані із чуттєвістю суб'єкта. З точки зору сучасної філософії можливі різноманітні класифікації чи типології В. Відповідно до типу тих об'єктів (сутностей), які є предметом мислення, можна розрізняти В. реальних (емпіричних) об'єктів, В. логіко-концептуальних (теоретичних) об'єктів і В. уявних (створених художньою чи релігійною фантазією) об'єктів. Наукове пізнання, вичленовуючи сфери дослідження, що відповідають окремим наукам та науковим дисциплінам, водночас вичленовує і відповідні типи В., притаманних об'єктам певної науки чи наукової дисципліни О. собливе значення має розрізнення В. класифікаційних або якісних (дають можливість віднести об'єкт до певного класу об'єктів), В. порівняльних (дозволяють ввести між об'єктами відношення порядку, порівняти за інтенсивністю) і В. кількісних (співвідносяться із поняттям вимірної величини).

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ - напрям у сучасній політичній філософії та ідеології, репрезентований численними течіями, версіями і рухами. Поява і вкорінення Н. відображає процес опанування соціальною думкою розвинених західних країн умов і обставин розвитку протягом XX ст., особливо його друг. пол. Н. відтворює доктринальну матрицю класичної ліберальної ідеології із її індивідуалістичною антропологією, обґрунтуванням мінімальної ролі держави, заохоченням приватної ініціативи, плюралізацією економічних форм тощо. Якщо ліберальні ідеї XVIII - поч. XX ст. були інновативними, а то й революційними, то у XX ст. вони виявили тенденцію до інституціалізму та обґрунтування стабільного соціального порядку. Позаяк стосовно докорінних цінностей цього порядку досягнуто певного соціального консенсусу, то відбулося відповідне спрямування ліберальної енергетики у річище "глибокого консерватизму". Н. - яскравий прояв цієї тенденції. Крім того, Н. становив до деякої міри реакцію на політику та ідеологію соціал-реформізму і кейнсіанства, на зростаючі егалітарні і патерналістські тенденції. Н. стоїть на заваді бюрократичній експансії, надмірному втручанню держави у ринкову синергетику, а спільноти - у справи людини, обстоює простір приватності (privacy) та ін. Ідеологія і практика Н. надала змогу мобілізувати і використати багатоманітні внутрішні (передусім - особистісні, інтелектуальні) ресурси високорозвинених країн. Подібно до консерваторів минулого, неоконсерватори зосереджені на докорінних інституціональних цінностях, які становлять засади гармонійного розвитку; це порядок і стабільність, авторитет і дисципліна, право і закон, релігія і церква, шлюб, сім'я і виховання тощо. Запорукою збереження і подальшого існування цих цивілізаційних цінностей (які вже перестали бути винятково західним надбанням) представники Н. вважають чесноти індивідуалізму й особистісної автономії, елітизм (зокрема, збереження виправданої ієрархії і нерівності), принцип приватної власності і приватного інтересу. Неоконсерватори, як і консерватори, великої ваги надають проблемам етосу і культури. Н. ставить на порядок денний і намагається вирішити питання культурної (й етнічної) ідентичності за умов, коли всі існуючі культурні світи відчувають на собі зростаючий тиск глобалізаторських викликів і усіляких загроз.

ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЇ - галузь філософських досліджень, яка акцентує увагу на аналізі впливу екологічних проблем та їхнього розв'язання на методологію сучасного наукового пізнання та формування основних світоглядних орієнтацій сучасної людини. Під впливом нинішніх екологічних реалій набувають особливої гостроти та актуальності питання узгодження раціонального та реального, розуму і сумління, сцієнтизму і антисцієнтизму, духовного та чуттєвого, зовнішнього і внутрішнього світу людини. Ці проблеми, що традиційно вважалися автономними і самостійними, у межах Ф.е. утворюють єдиний комплекс і переконливо демонструють свою взаємозалежність. Досягнення науково-технічного прогресу спровокували хибні сподівання на безмежну владу людини над природою. Втративши інтуїтивне відчуття єдності з природою, людина почала розглядати природу передусім як передумову для розвитку складної інфраструктури соціуму або необмежену сукупність ресурсів, котрі в кращому випадку слід використовувати раціонально. Розчленована дисциплінарним поділом та спеціалізацією наука виявилася безпорадною перед складністю глобальних біосферних проблем. Прогресуюче погіршення екологічної ситуації у світі та розвиток екологічних досліджень висувають настійну вимогу взаємної корекції науковості та мудрості ("софійпості"), без чого людство стає приреченим на нарощування "природоперетворювальної" могутності, підважуючи тим самим підвалини своєї власної життєдіяльності. Нагальним стає перехід людини із статусу "царя природи" до статусу "громадянина природи". Ф.е. акцентує увагу на фундаментальній значимості природних передумов та чинників у житті людини й суспільства, в зв'язку з чим радикальна корекція змісту та співвідношення понять "природа" та "людина" сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних, суперечливих складових "феномена людини", природничонаукового та соціогуманітарного типів мислення, компонентів природної та соціальної сфер життя та уявлень про них. Це робить екологію галуззю, де відбувається активний процес формування принципово нових світоглядних орієнтирів сучасної науки, здійснюється апробація новітніх методологічних підходів. Досить відчутно за сучасних умов проявляє себе тенденція до включення в дослідницьку діяльність таких не властивих класичній науці компонентів, як інтуїція, віра, духовність. Прикметним у цьому відношенні є зростання ваги філософських міркувань про сполучення логічного та інтуїтивного, раціональності та інстинктивності (Вайтгед, Лоренц та ін.) з метою поновлення втраченого відчуття єдності людини та природи, набуття емоційної "неусвідомленої тотожності" (Юнг) з природним оточенням.

Шеллінг, Фридрих Вільгельм Йозеф (1775, Леонберг - 1854) - нім. філософ, представник класичної нім. філософії. В 1790 р. вчився в Тюбінгенському теологічному ін-ті разом з Гельдерліном і Гегелем. У 1798 - 1803 рр. - проф. в Ієні, з 1806 р. - в Мюнхені; у 1820 - 1826 рр. - проф. Ерлагенського, з 1827 р. - Мюнхенського, з 1841 р. - Берлінського ун-тів. В філософії Ш. виокремлюють кілька періодів: натурфілософський (од серед. 1790-х рр.), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800 - 1801 рр.), "філософія тотожності" (до 1804 р.), філософія свободи (до 1813 р.), "позитивна філософія", або "філософія міфології та одкровення" (до 1854 р.). Значний вплив на Ш. справив Фіхте. Ш. розглядав природу як цілеспрямоване ціле, форму або вияв позасвідомого життя розуму Р. озвиток абсолютного розуму відбувається спочатку у вигляді еволюції природного світу від неорганічної природи до органічної, а потім розкривається в історії людського духу. Проблема співвідношення свідомих і позасвідомих форм життя абсолютного розуму - одна з чільних на всіх етапах його творчості. Для аналізу природних процесів Ш. використовує діалектичний метод Фіхте, намагаючись виявити паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи і ступенями розвитку людської свідомості. Природне тіло Ш. розглядав як продукт взаємозв'язку протилежно спрямованих сил (напр., позитивних і негативних зарядів тощо). Виступав з критикою механіцизму, доводячи, що всі природні форми можуть бути пояснені за допомогою принципу цілеспрямованості. В натурфілософії Ш. прослідковується традиція неоплатонізму, особливо у праці "Про світову душу" (1798). "Я" людини, що, за Ш., є проявом абсолютного розуму, проходить у своєму розвиткові наступні форми діяльності: відчуття, споглядання, уявлення, судження і, нарешті, досягає рівня, де усвідомлює себе самостійним і самодіяльним, тобто стає практичним "Я", або волею. У філософії Ш. естетичне постає як гармонійна рівновага свідомої та позасвідомої діяльності, як тотожність природи та свободи, чуттєвих та моральних основ. Отож, філософія мистецтва для Ш. - це своєрідний органон філософії та її завершення. В філософії тотожності Ш. великої ваги надавав інтелектуальній інтуїції, яка є формою самоспоглядання абсолюту. Як тотожність суб'єктивного і об'єктивного абсолют є точкою "байдужості", ніщо, в якій закладена можливість будь-якого визначення. Реалізація потенцій абсолюту - це і є Всесвіт. Ш. порушив питання - як і чому відбувається народження світу із абсолюту, яке виходить за межі філософії тотожності. Він стверджував, що походження світу не можна пояснити раціонально: це - ірраціональний первинний факт, закорінений не в розумі, а у волі із властивою їй свободою. Історія людства - важливий етап цілеспрямованого розвитку абсолюту, метою якого є не тільки поєднання людства із абсолютом, але і єдність самого абсолюту. Цієї мети неможливо досягнути остаточно, її потрібно сприймати як регулятивну ідею.

[br]

Осн. тв.: "Про світову душу" (1798); "Система трансцендентального ідеалізму" (1800); "Філософія мистецтва" (1802 - 1803); "Філософія і релігія" (1804); "Філософські дослідження про сутність людської свободи" (1809).